Початок віршика про ніч + різні думки

Всі ночі прекрасні, завжди це так було
Вночі усе тихше, усе спокійніше
Пакетиків чаю тим краще, чим більше
Людей з вулиць ніби нічним вітром здуло
До п’ятої ранку сидіти – не спати
Навколо себе відчувати обривки
Думок, фраз, ідей, алегорій, уривки
своїх і чужих снів, і скинути ґрати
Ця музика тиха, ці дивні думки
У голові ясність криштальна та спокій
Як тихий оазиз в пустелі широкій
Скрізь – морок, а біля тебЕ світлячки

Написано позавчора вночі, хочу дописати з чіткішим смислом, зараз розпливчато якось.

Давно сюди не писав (півтора місяці, рекорд), часу бракує, на жаль. Було б непогано доробити цю тему для блогу, в кінці кінців, прибрати кнопочки ВК і :hover для картинок, перемістити меню зліва трошки правіше, додати кнопочки вперед/назад та сторінки, зробити массовий бекап сайту, розібратися з доменом та імейлами, прив’язаними до нього та хостингу.

Взагалі, як для першої Вордпресс-теми, досить непогано – мені, в усякому разі, подобається, що буває нечасто. Передає настрій та атмосферу, які я хотів вкласти в цей мій куточок Інтернету, просто ідеально. In the middle of nothing you can say anything you want. Especially if you have a dark lonely corner of the Internet to feed your thoughts into.

Добра всім, over and out


Вірш: Безсоння

Безсоння

Дванадцята, навколо – сіра ніч
Хтось у селі, наприклад, у Карпатах, ліг на піч
І потихеньку засинає, під мелодії лісів
Вогонь не світить, але гріє, дим осів.
А ще є я, в столиці. Скло, бетон, залізо
Важке повітря, пустота, карнізи
Будинки, провода, картон,
Машини, “лєсніци, квартіри”.
Про всяку “пєрєдєлку міра”
тут уже не думали давно.
Всім на все пофіг.
Свідомість сіра, дивний стан душі
Закритість, хаос, теплий дим, дощі
Це існування, не життя. Вогонь згасав
Можливо, Оруелл, все-таки, був прав.
(с) Я, 08/03/2013

(віршик написався в ніч з 7 по 8 березня, окреме дякую Пастернаку. Можливо колись напишу віршик про тоталітаризм, зомбування, 1984, Систему і так далі)


Private: Початок роману без назви

(орфографічні та лексичні помилки? які орфографічні та лексичні помилки?)

ЧАСТИНА ПЕРША

Все почалося біля під’їзду №2 будинку 14 на вулиці Старі кути, у Києві. Будинок був старим, більш старим ніж більшість старих будинків цієї старої вулиці. За останню сотню років він перетерпів багато змін, його сучасний вигляд був химерним поєднанням всього, через що він пройшов.

По всім чотирьом з половиною поверхам та трьом підвалам можна було прослідкувати, як мінялися епохи та люди, які в різні часи там жили. На стіні, заклеєній шпалерами зі сторінок книги “ОКТЯБРЬСКИЙ  ПЛЕНУМ ЦК КПСС 1964 ГОДА”, можна було бачити постери помаранчевої революції та прапорці БЮТ, рекламу «Столичный банкъ сбереженiй» та графіті “PUNKS NOT DEAD”.

Своїй власниці, напівлегендарній у ціх місцях особі, він здавався майже живим. Хоча формально будинок був підпорядкований ЖРЕО №113 і тільки йому, сам ЖРЕО про нього старався не думати – про протікаючий дах, необхідність капітального ремонту, відсутність документації, прописок,труби часів Миколи ІІ та багато інших проблем, які потребували енергії та грошей, було простіше забути, як і про існування будинку взагалі. Жінка, ровесниця будинку, тримала все у нормальному стані. Що було не важко – будинок прожив через дві війни, двох царів, радянську, фашистську і знову радянську владу, синтезуючи у собі елементи всього цього і стаючи практично невразливим до плину часу.

Жителів було небагато, всіх їх об’єднувало тільки одне – складні життєві обставини, які їх привели до того Богом та ЖРЕОм забутого куточку Всесвіту.

Той ранок починався традиційно. Зазвичай, першим прокидався Кіт. Його називатимемо просто Котом, хоча у будинку його звали по різному – Котом, Муркою (власниця будинку), Енітармоном (професор західної літератури з третього поверху, фанат міфології Блейка), Хе Зе (хакер-програміст з першого підвалу) та “Першим Снігом, що опадає, немов плач мертвих осінніх днів” (місцевий бомж, який, правда, більш полюбляв епітет “Бродячий Поет”). Кіт знаходився у непоганому становищі, бо всі вони його кормили і вважали себе його господарями, і з усіх сил, не дивлячись на матеріальну скруту, старалися “відповідати за тих, кого приручили”.

Він проснувся, позіхнув, повернувся на другий бік та заснув знову. День очікувався непоганий – його котяча інтуїція йому підказувала, що буде сонячний теплий весняний Понеділок.

Але раптом напали інопланетяни.

Він почув дивний шум, встиг відрити ліве око, побачив синювате світло та відчув, як він повільно піднімався з даху. Якщо точніше, він нічого не відчув – просто бачив, як світ, будинок №14, дерева, Бродячий Поет на лавочці та дах опускалися вниз. Потім він відключився.

Незабаром, двері другого під’їзду заскрипіли. Вони теж багато чого говорили про тих, хто жив чи працював там. Надпис “Психоневрологічна лікарня закритого типу” був заклеєний картонкою, на якій “Сімейний психолог – третій поверх” було закреслено, маркером дописано “ГАДАЛКА в 3-м поколении – Карты Таро, вылечу от депрессии, проблем на работе с помощью древних знаний друидов и магии Алтайского Края, решаю любые проблемы, помогаю в личной жизни – 3-й этаж, вторая квартира”. Там же ремонтувалися годинники й взуття та писалися “курсовые/дипломные/диссертации 243-45-23 КРУГЛОСУТОЧНО!”

З дверей вийшов чоловік років сорока, з фіолетовою афро на голові та круглими окулярами. День очікувався непоганий – з тих пір, як лікарня закрилася, мало хто думав про

Але раптом напали інопланетяни.


Магазин Використаних Слів

Ця ніч моя, тільки моя. Без всяких ТОП-10, ідіотських реклам, Боже, я не хочу чути жодної реклами — цієї ночі я забарикадуюсь в радіо і визволю голоси. Так, ви знаєте, ці голоси, вночі, американців, “Зіс іс Беррі Кохен, фром зе Кей Ем Бі” — о другій ночі, серед пустелі, я можу говорити все що спадає на думку.

Потім звонять ті дивні люди, психи, несповна розуму, які тобі розказують найдивніші речі. А ще є завжди той, хто хоче тебе вбити. Був би не проти.

— Доброго дня, хто це?

— Привіт, Беррі.

— Ні, я не Беррі, це сон, голоса, вночі, в Америці…

— Слухай мене уважно, Беррі. Я чув ти питав чому місяць цієї ночі такий яскравий. Я вчений Хьюстонського Університету, вивчаю земну орбіту, сьогодні мені позвонив колега якого я не чув кілька місяців. Він сказав, що Земля перестала крутитися… А Сонце, Сонце поміняло свою орбіту… не знаю чи ти розумієш про що я, Беррі…

— Я тобі ще раз кажу, що я не Беррі. Але ти продовжуй марити, потім дай нам знати.

(далі буде. Це переклад фрагменту реклами концерту декого Маттео Сетті, по сюжету — остання ніч одного діджея в ефірі, звідки я вкрав думку “In the middle of nothing you can say anything you want”, було варто згадати. І в цьому блозі в останній час не вистачало нонсенсу, вирішив це виправити).


Габриэль Маркес – Сто лет одиночества.

“In the middle of the desert you can say anything you want”, посему не буду даже объяснять теоретически возможным читателям, откуда в блоге взялся второй автор.

Буквально несколько часов назад дочитал “Сто лет одиночества” Маркеса.  Для начала расскажу об общих впечатлениях, дальше перейду к подробностям.

Роман, конечно, очень сильный, автор вполне заслуженно стал нобелевским лауреатом. Первое, что бросается в глаза — довольно странный тип повествования. Автор сначала описывает событие, и лишь потом — все, что ему предшествовало.  Казалось бы, это полностью нарушает стандартную схему “завязка – основная часть – развязка” (опустим кульминацию и подобное), но читать не менее интересно, даже наоборот, это добавляет свою изюминку произведению. Одну из многочисленных изюминок, стоит заметить. Для примера, роман начинается с такого предложения:

Пройдёт много лет, и полковник Аурелиано Буэндиа, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далёкий вечер, когда отец взял его с собой посмотреть на лёд.

И вся первая глава как раз и будет о льде. Потом автор возвращается во времени еще дальше, к тому времени, когда селения не было вообще, и рассказывает о его основании.  И из таких моментов состоит практически весь роман, каждая глава (а всего их двадцать) немного обособлена от других, “зазвичай” в ней рассказывается об одном человеке или одной паре. В то же время, каждая глава вполне органично вливается в общее повествование. Этому несколько способствует небольшое самоповторение автора, как в именах (пять Хосе Аркадио, двадцать один Аурелиано и один Аурелиано Хосе), так и в  большой схожести событий примерно последней четверти произведения с событиями первой. Это считаю второй изюминкой, сам автор неоднократно акцентирует на этом внимание, указывая на “странности времени”.

Еще одним очень примечательным моментом считаю немалую долю абсурдности и довольно тонкую грань между реальностью и мистикой/выдумкой. Некоторые моменты даже после полного прочтения оставляют немалые сомнения: “А было ли это на самом деле, или это лишь очередной бред одного из персонажей?”. Этому эффекту помогает и то, что чуть ли не половина персонажей по мере приближения к своей смерти “are going insane” (вариант “сходят с ума” мне не очень нравится). Ближе к концу романа и вовсе эта грань стирается, по дому бродят мертвецы, которых якобы и нет, рассказывается о публичном доме, в реальности которого сомневаются многие. Туда же можно отнести и дождь, длившийся четыре с половиной года, и эпидемию бессонницы. Теперь начну приводить цитаты для большей ясности и просто понравившиеся:

….Это была игра – из тех, что никогда не кончаются: ведущий спрашивал остальных, хотят ли они послушать сказку про белого каплуна, и если ему отвечали «да», он говорил, что не просил говорить «да», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если ему отвечали «нет», он говорил, что не просил говорить «нет», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если все молчали, ведущий говорил, что не просил молчать, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна; и никто не мог уйти, потому что ведущий говорил, что не просил уходить, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна. И так без конца, по замкнутому кругу, целые ночи напролет….

Утром в пятницу, когда дом еще спал, он снова принялся изучать облик окружающего мира, пока у него не осталось ни малейшего сомнения, что все еще продолжается понедельник.

Известие о том, что Амаранта Буэндиа вечером снимается с якоря и отплывает вместе с почтой в царство мертвых, распространилось по всему Макондо еще до полудня, а в три часа в гостиной уже стоял ящик, доверху наполненный письмами. Те, кто не хотел писать, передавали Амаранте свои послания устно, и она записывала их в книжечку вместе с фамилией адресата и датой его смерти. «Не волнуйтесь, — успокаивала она отправителей. — Первое, что я сделаю по прибытии, — это узнаю о нем и передам ваше письмо».

Урсуле пришлось затратить немало усилий, чтобы выполнить свое обещание и умереть, как только перестанет дождь.

Оба они одновременно заметили, что в этой комнате всегда стоит март и всегда понедельник, и тут они поняли, как ошибалась семья, считая Хосе Аркадио Буэндиа безумцем, напротив, он единственный в доме обладал достаточной ясностью ума, позволившей ему постигнуть ту истину, что время в своем движении тоже сталкивается с препятствиями и терпит аварии, а потому кусок времени может отколоться и навечно застрять в какой нибудь комнате.

Следующая вещь, о которой хотелось бы сказать — пронизывающий насквозь весь роман дух одиночества. Особенно это заметно в последних главах, когда в огромном доме, некогда вмещавшем в себя до сотни человек, остается только один. Вообще, все это очень круто. В самом деле. Может показаться, что это не самая приятная тема, но лично мне очень нравится читать об одиночестве (туда же – Превращение/Перевоплощение Кафки). Такие книги нужно читать в одинокие осенние/зимние вечера, в полной тишине или под ненавязчивую музыку, когда никого нет вокруг. Еще лучше — читать в плохом настроении, что мне, к счастью (или к сожалению) вовсе нетрудно. Тут, думаю, стоило бы немного пояснить: в “Сто лет одиночества” практически нету веселых или даже просто счастливых моментов. Даже наоборот, каждая вторая глава заканчивается “анхэппи эндом”, за небольшими исключениями все члены семьи Буэндиа умирают, полностью замкнувшись в собственном одиночестве, отрекшись от всего мира, занимаясь переливанием из пустого в порожнее. Потому хорошее настроение не особо подходит, ибо, скорее всего, будет испорчено. А, когда читаешь подобное в плохом настроении, оно настолько усиливается, что начинает приносить какое-то странное удовольствие. Про одиночество тоже есть много шикарных слов в произведении, но найти их трудно, потому хватит и того, которое смело можно считать основной идеей произведения:

Секрет старости заключается в том, чтобы войти в достойный сговор с одиночеством.

Ну и, конечно, нельзя не сказать о том, что в произведении очень много интимных сцен, на мой взгляд, даже чересчур. Туда же отнести и инцест, который автор называет второй характерной чертой рода Буэндиа, как и врожденное одиночество. Тем не менее, это простительно, к тому же, может быть, даже востребовано в определенных моментах, так что это не критично.

В качестве вывода напишу, что концовка шикарна, любимый тип концовок для меня. Сам роман вряд ли можно посоветовать читать кому попало из-за его специфичности, но по крайней мере попробовать стоит.