Дві важливі для мене людини, одного покоління і дуже різні за характером. З початку війни я точно знав, що не побачу їх живими, і був настільки готовим до їх смерті, наскільки це можливо.

Легко побачити когось востаннє, не знаючи про це; потім не бачитись декілька років, періодично говорити по телефону, помічаючи зміни. Дізнатися про їх смерть. Не виконати прадавні, важливі ритуали, не проститись з тілом, не бути на похоронах, не прийти і не посидіти коло могили. Піти на роботу наступного тижня.

Це не може — не має — так легко закінчуватися.

Вони прожили довге, тяжке, змістовне, важливе — як і кожне — життя.

Мені важливо зберегти ту памʼять про них, яку можу. Моя власна тіче як вода, і ці спогади житимуть ще не довго.

Цієї ночі розскажу про Бабусю Надю. На днях було її день народження.

— А ще сьогодні вночі будуть заморозки, треба спасти квіти.
— Як спасти?
— Ну зрізать!

Людина з дуже гострим розумом і ідеальною памʼяттю на дати, імена, генеалогічні дерева, номера маршруток. Гострий розум і памʼять, які вона зберегла надзвичайно довго.

Diensttagebuch існує саме в такому вигляді дякуючи їй. Побачив неї на робочому столі зошит, на останній відкритій сторінці було число і “має приїхати Сергій”, мій номер і час дзвінка їй (щоб порахувати коли приїде маршрутка).

Вона мені написала лист на мій третій день народження. Вона зберігала все — в тому числі чернетку того листа, який я так вперше прочитав два десятиліття потому.

У неї в хаті було багато, багато надрукованих — і підписаних! — фотографій.

Фотографії, підписи, імена, історії, життя - листаючи альбоми і говорячи з нею, я розумів, який це скарб, і що його збереження – це результат цілком свідомих дій. Підписати фотографію це трошки як посадити дерево, знаючи, що тільки вже нащадки будуть під ним лежати. Щось дуже, дуже людьське.

На цій фотографії 4 клас школи, 1927 рік, зверху - її мама. “В неї було позичене плаття, завелике для неї.” Я часто дивився на цю фотографію. Яка тяжка доля чекала це покоління, Господи Боже мій.

Бабуся Надя багато і дуже цікаво росказувала, я слухав. Історії про долі людей, часто — повні горя. І перед сном писав дуже тезисні повідомлення про них, стараючись зберегти, зафіксувати, поки памʼятаю. Частина з цих історій зараз існує тільки у вигляді таких повідомлень.

Від неї дізнався, що коли моя бабуся була була немовлям, в їх хаті жили німці. Вони приходили, миттєво засинали, просинались, йшли далі. Якось вночі вона плакала, німець встав, взяв на руки, став щось наспівувати, і говорити, що в нього дома є три Кіндер і що війна нікому не потрібна.

“Tака вона, доля людська”.

Є ще просто маленькі історії, які рідко хтось свідомо буде записувати, але які теж важливі і теж життя.

Ще один теплий спогад — якось подзвонив, спитав як справи. Вона мені розказала, що зацвіли яблуні, потім розповідала, як мама-кішка приносить котенятам мишей, щоб вони вчилися їх ловити.

Говорили з нею в перші місяці повномасштабної війни. Тоді наші далеки родичі загинули, вона казала, що в них є діти, і плакала над тим, як тяжко буде дітям рости без батька, так, як їй самій було тяжко в дитинстві. Глибока рана, яку розкрили 70 років потому. Вона дуже, дуже плакала.

В одну з наших останніх розмов, вона росказувала, як лежить в ліжку і дивиться на вулицю, де настає весна, і як вона сподівається колись ще раз, можливо, вийти на вулицю і пройти по траві ногами.

Дякую, Бабусьо Надьо, ви мене любили, я вас любив, і я вас памʼятатиму, не так, як ви б памʼятали, але настільки сильно, наскільки я взагалі здатний.

Я буду свідомо тримати ці спогади живими.